Душа берези

Нас — океан. Але ж кому у спадок

Дісталось істини святе зерно?

Якщо життя лише сліпий випадок —

Яким безглуздям робиться воно!

Я не просив його собі в дарунок

На цій землі, де навіть Слово — крам,

А переможець той, для кого шлунок —

Носій всіх істин і єдиний храм.

Ні, не просив. Хто ж вирішив за мене,

Де спалахне і згасне “я” моє?

Навіщо самоспалення щоденне,

Котре на нашій мові — житіє?..

Отак я думав. А тим часом крига

Спливла у безвість з рідної ріки.

В засніжені ліси прийшла відлига,

Поволі набубнявіли бруньки.

І виявом палкої антитези,

Загорнута у шаль із туману,

Прийшла в мій дім жива душа берези,

Щоб я прокинувсь від лихого сну.

Коли я ворушивсь — вона щезала,

Хоч серцем відчував: десь тут була.

Вона мені нічого не сказала —

Лише торкнулась віялом чола.

Мов Дух Зорі невидимим галуззям

Обплів і тихо загойдав мене.

Життя вже не здавалося безглуздям:

Воно не випадкове й не земне.

Душа берези зникла серед жита —

Лишився одсвіт білої кори.

Та я вже не питав, для чого жити —

Я знав це так, як знають явори.

08.04.1981