Душа прозориться до дна

Ніяковіючи

цвіте жовтенький підбіл.

Пахнуть трави.

Жовто-зелено, кучеряво

берези повняться.

Теплінь…

І на прозору волосінь

нанизує хмарини жайвір.

Скрипить, розхитана іржаво,

при окоренку вербна тінь,

мов скаржиться: така світлінь…

Така ясінь! Лункі долоні

тримають склянки сонцеповні,

і вінця тануть на губах,

і, наче свічка в дзеркалах,

плід світиться в жіночім лоні.

І вінця обрію склодув

глибоким подихом рівняє, —

світлотворящий його дух,

скло пронизавши, йде в безкрає.

Від голосу стіна скляна

щомиті далі відступає —

душа прозориться до дна,

бо її світлом заливає.

***