Двадцятий прелюд

Привіт тобі, ріко моєї долі!..

Ні, я себе не можу уявить

Без тебе, Дніпре, як і без тополі,

Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,

Коли б, здавалося, переді мною світ,

Переді мною всесвіт і політ

Думок і почуттів у верховину, —

Я раптом надивляю Україну…

Хвилину тому був я чародій,

Титан, володар, бог тисячосилий!

Віки гортав я, плакав і радів,

Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,

Був простором мій лагідний папір,

Де я писав народами і рухав

Сонця, і Землю, і колони зір,

І час був мірою мого людського духу.

Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім

Дніпрові хвилі всесвіт застелили,

І я позбувся мужності і сили —

Стою хлопчиськом в мареві яснім…

Шляхи і степ… вітри і вітряки…

Озимина, шипшина і тополі…

І спокій повнить груди і думки…

Мовчи, любові Мовчіть, буремні долі!

Мій світ стоїть мені уперше знові

І тихну я, і світ у тиші плаче…

Ми з ним удвох… ніхто нас не побаче,

Ніхто не захвилює нашу кров.

Прощай, любов, і зненависть, і горе!

Прощайте, думи! Щастя і жалі!

Мене до себе первозданне горне

Дніпророжденний світ мій на землі,

І хата моя біла, і криниця,

І ніжний борщ з картоплею на дні…

Прийдіть мені! Вернітеся мені!

Благословіть мене і посміхніться!

Благословіть!.. Обов’язком і правом

Я змушений свій зір перевести:

Переді мною смерті і заграви,

Концтабори, прокляття і хрести;

Зруйновані народи і стремління,

Поранені бажання і думки,

Запродані хвилинами віки

Злились в хорали миру і цвітіння!

Застугоніли армії галопи,

І їх натхненники, вчуваючи кінець,

Серця перекопали на окопи

І захищаються з покопаних сердець!..

Не сплять всі партії, всі уряди не сплять,

Не спить трава і пам’ятники теплі,

Не сплять доріг зелено-сиві петлі,

І час не спить, щоб вирок підписать!..

1959