“Дванадцять сивих суддів сидять”

Дванадцять сивих суддів сидять

у сутінках під стіною,

а я ховаю очі, як тать.

Що стало, старці, зі мною?

Чому ви тут? Ви ж приходите в час

найпершої тільки купелі,

і більше до скону не чути вас,

і ваші суди невеселі.

Хто душу, мов немовля, розповив?

Тремтить, нага, над водою.

Її вже мили для ваших слів

найпершою крижаною.

Судіть, бо душа — це така пора,

коли слово — за вами.

У першій купелі жінка стара

занурювала руками

мене, а кожен суддя судив,

а жінка дим сокотила:

від хижих птахів і муравлів

мале тільце обкурила.

Над ватрою тримала вона

мене, і стікала з мене

вода свячена, вода крижана,

і мати пила свячену.

Дванадцять сивих суддів сидять

у сутінках під стіною,

а я ховаю очі, як тать.

Що, старці, було зі мною?

Кричить породілля, бо на порі.

Чекають дванадцять суддів.

Плаває гострий лід у цебрі.

Вогонь обпікає руки старі.

Що, старці, зі мною буде?