Дві афинки

Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині

Вони вже є. Чорніють у росі

дві афинки на сигліні в долині:

в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора навпроти них – Палита.

На ній був зруб, і афини були.

Тепер смеріччям до небес пришита,

а буками прибита до скали

чорнющої, хоч там потік дзюркоче

на дні каміннім, у застиглій тьмі…

За крок до прірви зупинити хоче

дві афинки на сигліні… Самі

за крок до прірви! І за крок до лісу,

на крок випереджаючи грибів

прибулий запах і Палиту, сизу

від хмари недитинних голосів.

Дві афинки найперші… Чорні міти.

Карби солодкі на крутій стезі,

де й чорну душу можна прихистити,

а їх – ніяк,

   самих в траві, в росі.