Дві ранкові пісні

Альби

1

Ми підійшли до церковних стіл

і стояли до рана.

А потім я лишився один.

Я тут один, кохана.

Я зостаюсь, моя золота.

Тому, що я тут, моя зоре,

сіла вранці на коні чота,

та, яка вмила гори.

Я тут один, моя золота.

Тому, що я тут віднині,

сіла вранці на коні чота,

та, яка не загине.

Та, яка завтра впаде, як сніг,

і вкриє мене, моя рідна.

І серце моє — навіть з рук твоїх

відскочить від того світла.

Так нам випало: впасти і йти —

в пустелі, в тайзі, в тундрі —

допоки те світло буде текти

в кожнім зірванім бункері.

Я тут не в засідці, не на посту,

я тебе жду, моя пташко.

Ти прилітай на черешню ту,

якою святили паску.

Ти прости мені, серце моє,

цвіт білий, листя зелене.

У Господа Бога кара ще є.

Є кара для мене.

…Це наша черешня. Вона легка.

Її обняла моя мила,

бо я попросив, щоб її рука

мого коня пристрелила.

2

Водохреще моє, Відорщі,

мій Йордан, от нарешті мій.

Ти прийшла, щоб закрити очі.

І шепочуть тобі: “Обмий”.

Встала б мати зібрати сина,

одвернути тебе: “Не руш”.

Палахкоче твоя хустина —

темна явида змінних руж!

Водохреще моє, Відорщі,

мій Йордан, мій свячений сніг.

Я обняв його серед ночі

й задушити його не зміг.

Ти в снігу стоїш на Відорщі,

хустку крик зірвав і поніс.

На смереці вона тріпоче —

зачепилась за Чорний Ліс.

Смеречина втримала хустку,

на чоло тобі опуска.

Щоб твій голос гладив галузку,

пий свячену воду з дзвінка!

Я лежу в снігу на Відорщі,

Тобі шепчуть: “Мерця обмий…”

По мені ще повзають воші —

значить, я ще трохи живий.

Не віддам свою темну ружу,

навіть ангелові не дам.

Ти мою палаючу душу

над чолом несеш на Йордан.

…Вранці водохресної днини

поцілуй мене, чуєш? Вмить

в небо вистрілять карабіни.

Хустка з губ моїх відлетить.