Дві росяні краплі

Лопушана долоня виважує чисту краплину,

успадковану з ночі — цей скарб над скарби;

як і ти, я стою нищуном коло тину

і стискаю у жмені таку ж крапелину,

а над нами кружляють хапкі голуби…

— Мамо, нащо ота жалива кругом хати,

дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? —

Не надбав я нічого, а стільки вже втратив,

і розібраний геть, наче тин на паліччя прочан…

Той сорочку узяв, інший думку чи слово,

а той барви забрав, інший — гідність та честь…

В жменях — листях — роса… В жилах крапелька крові,

що по нитці чорнильній по скроні тече…

Але й досі ще котиться тілом відлуння,

пам’ятає єство гострий спалах і струс:

обібрали мене… чи тоді ж як заснув я?

Чи тоді, коли в землю по пахви угруз?

Але ж іншим збудивсь: з відчуттям, що багатий,

бо перлина в губах і перлина в руці, —

промивається зір — забуваються втрати,

лиш від крику лишаються в горлі рубці;

невтоленну жагу і пожадливість плоті —

все відкинув! — стою, як останній кілок:

крапелина в губах — намистина у роті,

білозубо сміюсь, мов гороху стручок!

Та під кроквою серп дрібнозубо сміється,

і все нижче заточують лет голуби…

— Заберуть, заберуть, — чує крапелька серця, —

заберуть, моя нене, останні скарби.

***