Дві сніжинки

Нам прошкувать в залітошну печаль…

Мені одному — ти ж бо вже пристала,

Ламать реальність гранями кристалу.

Мені одному думать і мовчать…

Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт,

Упали так, як кінь з тремтливих ніг.

І відізвався голосом тоненьким

Гарненний день і тлустий, тлустий сніг.

І було дивно (навіть смішно стало):

Товстезний сніг, а голос претонкий.

Бо дві сніжини галасно упали

На ситий сніг, як персні із руки.

А пошукай той смуток, те чуття,

Хоч ця зима і схожа на торішню,

Пелюстки снігу все летять, летять,

Та де ж ті дві?..

Шукай, шукай скоріше.

***