Дві стомлені душі

Дві стомлені душі́ зійшлися за столом

Під абажуром мрій і марних сподівань,

Щоб спробувати сум загоїти вином

І хоч на певний час звільнитись від вагань.

У виразах облич і марнотра́ті слів –

Оголені думки і спраглі почуття,

Бо щастя збудувать з них жоден не зумів,

А зустрічі оці – коротке забуття.

Як візьме хміль своє, їм закортить ураз

Здолати самоту переплетінням тіл.

Домовились давно, що все це – без обра́з.

Хотіла так вона. А він – її хотів.

Чому́ б їм назавжди́ докупи не зійтись,

Позбутися того, що висне тягарем?

Але минулих клятв уже їм не зректись.

Лишилось у вині сердець топити щем.

Дірявий абажур погаснув над столом,

Недо́палки й пляшки́ – в сміттєвому відрі.

В надії зберегти від зустрічі тепло

Дві стомлені душі́ прощались на зорі…