Дзеркала

На обрії хмари, мов сходи в безкрає,

і очі по них піднялись у зеніт,

кого все шукаю, кого видивляю?

І поглядом гострим розколюю лід…

— Ой, тату, — уголос боюся покликать,

злипаються губи, та й голос тремтить…

Мандрівка далека, і відстань велика,

вві сні обірвалася сонячна нить…

І збившись з керунку, самітньо блукаю,

засліплений безліччю білих дзеркал,

і сніг, що запікся в долоні на камінь,

як в яму жбурляє у небо рука.

І сиплеться скло, і небесні осколки

прорізали щоки, аж кров виступа,

в легені з повітрям занозяться голки, —

свічада побиті і пустка сліпа…

І хочу тебе з отих скалок зібрати:

ось руки, ось губи, долоня, чоло…

та тільки не можу очей розшукати —

облізла емаль, залишилося скло…

І раптом з нізвідки з’явилася хата,

хоч стіни й зі снігу, шибки — крижані:

ось глиняна миска, і ложка щербата,

іржавий цвяшок, календар на стіні.

Та пам’ять речей, ой, тату, зрадлива,

вона забуває поволі й творця,

я тільки вже й бачу, що тінь полохливу,

вона мов сидить на краєчку стільця…

А речі ізсохлись, розсохлась підлога,

і блимає дзеркало сліпо з кутка,

а в ньому відбився окраєць порога,

і двері набряклі, і клямка важка…

І видно ще очі, що дивляться пильно

крізь мене, крізь очі мої вдалечінь,

і видно хмарини, що сунуть повільно,

на люстро бліде накидаючи тінь.

***