Дзеркала

І

Дзеркала залишають твої відображення

В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,

Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,

А твою присутність помічають коли ти

Недовіряєш власному віддзеркаленню,

Бо віра для них категорія віддзеркаленого

А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.

ІІ

Повертаючись до того трюмо, я все-таки

Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,

Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні

І кривилася на той натюрморт, що я малював.

Вона позбавляла мене фарб, але

Вливала промені дійсності на картину,

Що була більшою за моє бажання змальовувати.

І я почав писати подумки, і завжди на піску,

Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.

ІІІ

Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,

Спробою написати сонце вийшовши на пленер,

Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою

Телескопів, або уяви, але тепер,

Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки

Чудово описують розставання тих,

Хто перелив віск свого серця у форму

Пам’яті,

Що все більше уподібнюється дзеркалам.

12.02.2024