“Дзвенющу радість спито з квітів”

Дзвенющу радість спито з квітів,

і звук піхмарний обірвавсь,

і круглість, в яблуці відкрита,

розмилась запахом нараз.

Душа добрішою ставала

у повній паводі плодів,

і віддих запаху поволі,

як стовпчик диму, холодів.

І доброхітно бігли хмари,

підвладні подихам жури,

і красномовніше канари

з очима промінь говорив.

А поряд втишені джерельця

штовхали чітко густь води.

І уколола раптом серце

суха стеблина лободи.

***