Дзвонар

Ох, недоле моя чорнопера,

відведи від моєї душі

кожну діву, що любить озера

і дзеркала, мов води в глуші,

бо вона відчуватиме й шкуру

у фрізера, що робить і зиск

і на нігтях жарінь манікюру,

гарячішу за сонячний блиск.

Бо вона на кожнісінький дотик

його пальців, голодних на гріх,

розтулятиме радісно ротик

у лукаво-схвильований сміх.

І якщо він над нею, хиткою,

враз нахилить обличчя бліде,

то придавлені груди косою

і вона йому теж підведе.

І накрутить він їй, мов купчисі,

повно в пахощах кучерів знов,

щоб на чорнім золоченім плисі

аж по перса шуміла любов.

І нещасний уже ти навіки,

коли любка твоя молода

задивляється в плеса та в ріки

і в дзеркала такі, мов вода…

Куди й день заглядає понурий,

а вночі зоряниці рясні,

і рожеві, мов жар, манікюри,

і блискучі, мов зорі, персні…

І тобі залишиться благати,

мій поете, лише дзвонаря,

щоб у дзвони, неначе в гармати,

калатав, доки зійде зоря…

Щоб у серці твоїм він пожежу

погасив без води і сльоти,

взявши стежку у Бога найлегшу

для зідхань та плачу й самоти…

Бо її погасити вже, звісно,

не подужають жодні моря,

що лунатимуть голосно й грізно

із дзвіниці вночі в дзвонаря…

Бо і в його краплинки на віях

осяватимуть душу до дна:

що і вічність і сон — це стихія

від віків нерозлучна й одна!