Дзвони Атлантиди

Ми потопаємо усе своє життя

в минулому і нас не врятувати

зникаємо й на берег черепи

з імли виносять

океанські хвилі

Той гине у штормах величних змін

той скаженіє в мертвім штилі будень —

лиш хилитає дзвони течія

в каплицях Атлантиди

Та ще вони бентежать береги

ті дзвони не розколоті — зарослі

травою небуття і їм у такт

щось метроном відлічує прибою

але ніяк не може полічити

бо океан то є не сума хвиль

а нескінченність суми

Сріблясті риби й бронзові птахи

місцезнаходження тих дзвонів знають

адже вони луна їх у живе

мутована і вранішні рибалки

їх випускають з неводів своїх

і щось кричать услід

зірвавшись раптом в таїну із борту

“Летючого Голландця”.