Елегія

Коли помрем і заростем квітками,

у споминах ще оживем не раз,

аж поки поруч з нашими кістками

заснуть усі, що пам’ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,

наш порох вітер світом розжене;

прийде весна, прийде пора кохання,

а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча самотнє

в полуднє ясне в тихий, сонний ліс  —

неждано серце защемить скорботне,

і ясний світ померкне їй від сліз.

Се нас вона побачить і почує,

мов сон і казку із старих часів;

закриє очі й тяжко засумує,

заслухавшись у тихий сон лісів.

1898