Елегія шістдесятих

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,

в надвечірніх кущах цілувалися пари,

і коли стигле сонце сідало за річкою,

пахли тихим дощем кам’яні тротуари.

М’яч летів до небес над антенами й липами,

шкіряне і космічне буле його тіло.

З виноградних альтан херувимськими хлипами

розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м’ячик танув у темряві,

загоралися лампи в садах і на ґанках,

потаємна глибінь відкривалась у дереві,

озивалися тіні на бляклих фіранках.

М’яч уже не вертався:

пропав на дистанції.

З переповнених чаш голубі водомети

пульсували над парком, де щовечора танці,

де холонули в ніч каруселі й комети.

М’яч повис угорі, а роки розгорталися,

мов солоні моря, мов піщані пустелі,

і до ранку для нас, ніби світ, оберталися

і скрипіли порожні сумні каруселі…