Елегія

Над косою Обиточною ні хмарки.

Серпень в’яже біле сонце у снопи.

Від Бердянської затоки аж по Харків

Скошені стоять мої степи.

Чисте небо дише волею самою.

Над водою линуть чайки голосні.

Я прийшов сюди, щоб звіритися морю,

А воно несе свою печаль — мені.

Заглядає у зіниці бірюзово,

Зупиняється і синє небо п’є.

Від Утлюкського лиману до Азова

Спіле літо нахиляється моє…

Залишилися позаду мої червні.

Липень вирізав три зморшки на чолі.

Над водою двоє лосів наречених —

Наче втілення кохання на землі.

Море, море! Утопи мої безсоння,

До краси мене, до радості причаль!..

Море косить Обиточною косою

Сині хвилі, а накошує — печаль.