Естафета

Я знов дорогу пригадав сліпу

Та бурю, котра небо колихала;

Грозу, що царювала у степу

І шаблями вогненними махала;

Та голови уярмлених волів,

Які тягнули в темряві мажару.

Рогаті силуети їх голів

Були, здається, витворені з жару.

А блискавка, упавши вдалині,

Звивалась полум’яною змією…

Навік запам’яталося мені:

Я народився з блискавки тієї.

Вона мені висвічує з пітьми

Обличчя неньки та солодкі груди.

В нічному небі котяться громи,

Неначе й там на возі їдуть люди.

Коли ж у полі темний вітер стих

І ранок дарував ясну годину,—

Я присмоктався до грудей отих,

Що виростили з блискавки людину…

Тепер я зек. Упавши у траву

Загнузданим в дроти мордовським

літом,

Із серця кину блискавку живу —

Нехай вона летить над білим світом.

Нехай летить, узута в ураган,

На лихо всім тупим та безголовим.

Вона не шабля і не ятаган —

Вона летить, щоб стати просто Словом.

Десь дівчина роботу полиша

І томик мій горта над течією.

А Сонце бачить, як її душа

Народжується з блискавки тієї.

01.01.1979