Евакуація

Був день, що ні змісту йому, ані форми,

зрівнялась з землею розбита платформа,

і потяг розмивчатий парою жбухав,

колеса гриміли об рейки над вухом.

На обшир дощу розбухало все тіло,

і чути було, як у нього вганяли

важкі вухналі, прибиваючи шпали.

Блукаючи плач, перебарвлений в біле,

притулку шукав у вустах спорожнілих,

і пахла, як завше, наївна жоржина,

протиснувшись запахом в диму щілини.

І праглося покликом кликнути:

— Мамо!

Що діється з нами? З твоїми синами? —

Квадратним став м’ячик,

хоч плач — він не скаче!

Облизують глобус дві снасті собачі:

рипить він,

зіржавлений в довгій мандрівці,

аж місце затерлося нашій домівці;

та тичеться пучка в мальовані води:

— Отут наше «дома», тут сонечко сходить…

Там сонях цвіте, як стільник — повен меду… —

А глобус кружляє. І важко те вгледіть…

І важко збагнуть, що гудуть «месершміти»,

що ми не дорослі, а вже і не діти.

***