Фантастичний етюд

На ту стаєньку вийшов я вночі.

За мною — голий ліс. Пора — квітнева.

Та зацвіла вже гілка черешнева

й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди

під лісом

 дуже давнього обійстя

лякали… Але місяць розповився,

й черешенька шепнула: “Підійди”.

Маржина в стайні зроду не була:

ховає у смереці дух маржина —

почув би.

  Лиш гора старого сіна

давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться — геть

старе, прозоре аж…

На ньому плями

темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..

Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки —

немов не відпускає тінь від зброї!..

Де запах сіна,

поту,

крові, хвої?

Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору.

І тоді

у місячному сивому промінні

відкрились зору древні, скорбні тіні —

у сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.

І раптом — іскри птиць!

Які в безумців

важкі й самотні голови!..

Стерня

слів, що вповзали в землю: звук у звуці, —

сколола це повітря неживе,

роздерши

  й листя темні оповитки…

З небес чи з-під землі? —

не знали, звідки

луна

її, вигострюючи, рве

й потоком лиже,

в пізній глибині

одягши шкуру мерви неживої

на запах сіна,

   поту,

  крові,

  хвої…

І я заплющив очі. І в мені —

немовби світло первісне, коли

крізь воду наче дивишся… Уздріти,

здається, можна все, хоч все розмите.

Жовтіло, мабуть, місяцем повите

лице,

жовтіли руки із імли

й тінь на воді,

така — вже наче йдуть

усі! Звелися наче, плачуть наче

в утробній тьмі, де кров і піт живуть,

і плач живе, коли ніхто не плаче.