Фатальне рішення

Зніме окуляри Абадо́нна,

Погляд блисне в душу, мов рентген –

І на зо́всім ще не сивих скронях

Вени запульсують за момент.

Револьвер підніме Азазе́лло –

І фонтаном через рану кров.

А у ній живуть, іще не вмерли,

Віра, і надія, і любов...

Не логічно, що там і казати,

Ігноруючи душевний вміст,

В мене, як у Майгеля, стріляти

Виключно за те, що я – «чекіст».

Та на цьому полі я – не воїн.

Тут не діють звичаї війни,

Бо за всім спостерігає Воланд

Зеленавим оком сатани...

Я його, насправді, не боюся,

Але сумнів душить, мов удав:

Чи питав він дозволу Ісуса,

Як про мене рішення приймав?

Наші вчинки так багатогранні.

Хто спроможний оцінити їх?

Наказав Лонгі́нові Афра́ній

Збавити Ісуса мук земних –

Списом той приніс Його у жертву…

Все, мабу́ть, працює саме так:

Неминуче мусимо померти,

Щоб воскреснуть у людських серцях.

Азазелло! Ти не схиб, друзяко!

Заслужив, по всьо́му видно, я,

Щоби смерть була, немов відзнака,

Ба́йдуже, що зо́всім не моя.

А коли вже буде кров розлита

І крізь неї проросте лоза,

Іноді хай плаче Маргарита,

Прочитавши те, що я писав.