Феномен людини

Як тільки душу виповнить мою

Космічний подих в зоряні години —

Перед обличчям Всесвіту стою,

Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —

Сонця, сузір’я і оці тополі?

Можливо, тільки звуком на струні

Вони існують у всесвітнім полі?

А може, й сам я звук, що дотепер

Летить астральним зойком над лісами?..

В живій гармонії космічних сфер

Проміння й звуки — споконвік те ж

саме.

Отож повірте: тіла в нас нема —

Є тільки душі й згущене проміння.

А простір — це матерія сама,

Це чарівництво можності й уміння.

Він, простір, тче із себе у собі —

Світи гойдає в полум’янім лоні.

Мов крашанки, планети голубі

Лежать до часу на його долоні.

Відтак дмухне на дітище своє,

Що неживе котилося допіру —

І враз планета сценою стає,

Підвладна галактичному Шекспіру…

О творчосте на зоряних вітрах,

Жадання мук і озорінь миттєвих!

Як жалко тих, кого долає страх

І ница радість насолод чуттєвих.

Чи варто жити в цоканні годин

Кухонно-спальним щастям невисоким?

У цьому світі сенс лише один:

Побачити Творця духовним оком.

З’явившись з неприхованим лицем —

Відкритим, по-дитячому одвертим,—

Відважно стати одесну з Творцем,

Щоб світ плечем натрудженим підперти.

09.05.1981