Фентезі

Вибухну мов Санторин

адже я напевне знаю —

вовкулаки всіх країн

знов єднаються у зграю

І безопірно мов слиз

точаться крізь огорожі

бо людина кожна із

випадком нещасним схожа

Відчуває кожна злість

зголодніла та невчасна

і гризе коняки кість

труп засмаживши Пегаса

Йде з фортець у негліже

з-писками-змішало-лиця

бо іржавим пилом вже

розпорошилася криця

А в хатках вітри сичать

крізь шпарини мов зміюки

і гіллячини летять

як відтяті катом руки

Та меча здійнявши хрест

я втуплю у ніч самітних

очі кольору небес

ураганами вагітних

Розпочну усе з кінця

в час коли несамовито

неприборкані сонця

підіймаються над світом

Гасне хай нічна свіча —

вже віконниці зірвали

ті хто теж носив меча

навіть ідучи за ралом

Ті що зрозуміли враз

в нечисті вдивившись лави —

переслідує ж бо нас

витвір власної уяви

Ті що встануть не дурні —

одурманені безмежно

і судовища страшні

лиш від них тепер залежать.