Футбол на монастирському подвір’ї

…такої зелені не бачено сто років,

а може, й більше! Все вповите нею.

Ліси кущів безмовні та глибокі:

вигадуй річку, просіку, алею,

закриті, ще не впізнані.

Можливі

колона, арка й біла, мов папір,

сумирна вежа, рівня дикій сливі

(ростуть обидві з незбагненних пір).

Так зелено, що смійся або плач

між двох лісів, і невблаганний м’яч

між двох воріт, і піт, і сухо в роті,

і спів бджоли на нерухомій ноті.

А втім, воріт нема. Є дві цеглини,

затоплені в траві. І янголине

та голубине пір’я у траві.

І дві легкі кульбаби, тільки дві.

Літає м’яч! Проте його немає,

мов не було. Лише гарячий згусток

живих секунд, і він повз нас минає,

і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.

Така вже гра: на тлі рослин і стін,

де вгадуються фрески, наче смерті,

догнати плач!.. Він котиться. І він,

мов літери, пощерблені й затерті,

незримий слід і видих. Або дух.

Або хоч м’яч, повернутий минулим

у цю траву, між двох ожинних смуг,

де під ногами схимники поснули,

де крізь гілок цупке густе письмо

побачиш річку (просіку? алею?).

І ти, і я. Так близько стоїмо

над глибиною, пусткою, землею…