Гірка Марія

Вертаю у себе, як річка з розливу,

прискоривши в руслі життя течію.

А був же широким… А був же й щасливим,

коли відчував всю безмежність свою…

Ніхто не спиняє мене, не гукає —

ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,

лиш слово високе приховує камінь

та чистий пісок закипа в джерелі.

Волочиться слідом за мною імення,

мов пес шолудивий, слухняне, як тінь…

Позаду змикаються трави зелені —

минуле всякає в джерельну глибінь…

І ясен оцей донедавна був часом —

стає піщаницею звітрений шпиль,

а око кринички у вибалку згасло,

і камінь розлущивсь, мов струк, без зусиль…

Трива вороття, і струмок ледь сльозіє,

і ледве відчутний у живчику пульс, —

ти чуєш мене, полинова Маріє! —

я скоро до тебе піском озовусь…

Чи ясеном чистим, гранітом зернистим,

скупою росою на стьожці трави…

О жоно, Маріє, гірка та пречиста,

ти з вуст моїх швидше корону зірви!

Бо втримати важко мені твоє ймення,

що з голосу вже переходить у час, —

все менше мене зостається від мене,

проте глибини так багато для нас…

***