Гірке прощання

Коли сідаєш в лайнер, щоб навіки

Покинуть рідну землю, —

Отоді

В тобі скипають всі струмки і ріки,

Кров пращурів голосить у воді.

Ти добре знаєш, що тобі не жити

Без цих дубів та без оцих беріз —

Як без волошки, котра серед жита

Вродилася із материнських сліз.

І хоч старий уже — себе побачиш

Дитиною у матері в ногах.

І відвернувшись до вікна, заплачеш:

Дух неньки тут —

На рідних берегах.

Засліпить очі спалах метеора,

Земля порине в предковічну тьму.

І там, де кров’ю ти стікав учора,

Помітиш новозведену тюрму.

Нащадки, що окопними ночами

Тобі ввижалися серед полів,

Вже прижилися в ній наглядачами

Ні Бога в серці,

Ані власних слів.

Іще в тобі щось буде опиратись:

Чужа земля і вабить, і ляка.

Мов у бісівськім дріботінні ратиць,

Вібрує пружне тіло літака.

Внизу лишаються луги і хмари.

Дніпро уже — немов малий ручай.

Затужиш, в грудях чуючи удари:

— Прощай, Вкраїно-матінко,

Прощай.

11.02.1980