Глибина кристалу

Почварний грім. І розтин блискавиці.

Німіння попелу, в якому колісниця

виглиблює ненадовго свій слід,

за хвилю об’їжджаючи весь світ.

При спалахах розламується лід,

по тріщинах глибини виявляє,

і світлість, що лягла була на спід,

дрібними пухирцями виринає.

А півень своїм співом огромляє

імлистий простір, сплюснутий з боків.

І дід стоїть і пальці загинає,

рахуючи ретельно, скільки днів

до Теплого Олекси залишилось.

— Чотири… — мимрить. —

Знову покотилось

каміння з неба, проліски збудились…

І бджоли вже пробуджено гудуть,

бо пахне їм знадвору тепла путь…—

І дід стає на лід в передчутті, в чеканні,

і, наче пухирці, спливають згадки давні:

густі меди, возів ряди на самий Спас,

і дяк, неначе джміль, несе густющий бас…

Йде дівчина, цвіте на голові вінок,

а довкруж неї бджіл літа співкий клубок;

і голосом лунким, який не має меж:

— Мироне, чом ти бджіл на полі не пасеш?!—

І чує, чує він, як лопнув раптом звук,

і видиво хистке вже вислизає з рук…

І глянув: в кублах хмар продухвина зія,

а біля ніг сичить, немов жеретія,

роздвоєне жало цівкого ручая.

***