“Година припливу до скроней шаленої крові”

Година припливу до скроней шаленої крові,

година безглуздя, година конання з кохання,

коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову

і кров витискаєш крізь рану

під тиском кричання.

Розбито об камінь не кулю шкляну,

а святе покладання:

стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу,

щоб, стрівши світання на сході,

край ночі чекати смеркання,

аби порипати удвох у небесне безмежжя.

Під синім склепінням лунали б слова величальні,

творцю воздалося б хвалою за ласку й терпіння…

Та хвиля торкнула будівлю —

і в безвість провальну

слідом за луною посипалось лунко каміння…

Розгрібши уламки, ти глянув на світ

і жахнувся,

бо, ставши на камінь летючий,

ти в небо летіла…

Я крикнув, та голос на кров обернувся,

засторчена в горлі стріла від натуги бриніла.

Розпечену взявши до рук катівну каменюку,

я з розпачу кинув її навздогони:

летить за тобою і досі той камінь розпуки,

і слід, наче нитка, у небі снується червоний.

***