Голос серця

Упізнаєш мене вві сні

і видихаєш:— Мій коханий!..—

Та всюди люди мовчазні

хитають скрушно:— Вона п’яна…—

Як порошинку, на руках

несу тебе й боюся вітру,

і замість тіні — хилитка

лоскоче ноги пляма світла.

— Любове, — шепочу, — збудись,

бо люди подовкола…—

І камінь падає униз,

кругом — безмежне поле.

Мов порошина, чистий звук

угору підлітає;

і косить гостра тінь траву

і п’яти обтинає…

Хто на життя мене прирік,

в якому ти відсутня?

Покіс вузенький, як мій вік,

та вітер дме могутній.

Він порошиною жене

і голос розпинає.

Хтось звідкілясь гука мене…

Гукає?.. Проклинає…

***