Голос смородини

Я сьогодні, ві сні, бачив Бальдора

Так, прекрасного сина Одіна...

По степу він йшов, кволо, хитаючись,

А навколо була розсипана ягода,

Під ногами стогнала смородина,

Своїм соком, мов кров'ю вмиваючись.

Над юнаком кружляли два ворони,

Їх горлянки, залившись кров'ю,

Клекотали, запльовуючи все довкола,

А він ступав неквапливо, гойдаючись,

Руни стискаючи закривавленою рукою,

Шепотів - тільки б матір була здорова,

Тільки б батько прийняв як сина,

Щоб із ним нам в Вальгалі сидіти,

Щоб бачити Одіна щодня і щоночі,

Щоб дочекалась кохана, моя єдина,

І щоб не відцурались діти,

Та щось липке, червоне заливає очі...

А ще бачив я там... старенького дідугана,

Вітер розвівав довге, сиве волосся,

Щось шепотів тихо-тихо, з опущеною головою,

На юнака дивлячись єдиним оком, наче з туману,

А замість іншого прірва, як мені здалося,

І по спині холод, я почув - МІЙ СИН, Я З ТОБОЮ...

Я прокинувся... і до ранку не міг уже спати,

У вухах голосно, безперестанно, болісно тиша дзвеніла,

Я ніби чув, відчував Бальдора втомлені кроки,

Ба, біль став сильніше коли скальди почали співати,

"Славтесь ярли та конунг!" Вони кричали щосили,

І янгол смерті всміхавсь, готуючись до толоки.