Голос

За вікном — ліхтар. А тут навколо

Світла й сутінків жовтава гра.

Що це — знову спізнююсь до школи?.

— Сину, прокидайся. Вже пора.

І холодний піт. І так неждано

Порадієш: це лише у сні.

А чого б радіти? Що не дано

Знов побігти в школу по стерні?..

Йду свого довершувать урока:

Слід хоча б наприкінці життя

Зрозуміти, як ріка широка

Постає з німого небуття.

Сніг зійшов.Смарагдова травиця

Оживає в лузі де–не–де.

А верба, як сива удовиця,

Весняного воскресіння жде.

Враз неначе небо розкололось —

З-під землі чи з глибин Дніпра

Чую голос, материнський голос:

— Сину, прокидайся. Вже пора…

Що це, хто це, бавлячись громами,

Посилає отакі дива?

Вас немає — ви ж померли, мамо.

Та з–під ніг лунає:

— Я жива.

Я жива. Я ворушусь корінням,

Вітерцем шумлю у комиші,

Підіймаюсь каяттям–прозрінням

У твоїй намореній душі.

Я жива. Я вічно воскресаю,

Землю оновляючи твою —

Хмарою над вами нависаю,

Блискавицею у серце б’ю.

Прокидайтесь, діти! Час до школи.

Там, на Сонці, вас Учитель жде.

Є уроки, котрих вам ніколи

Не забуть…

Ніколи і ніде.

…Ох, уроки, ті гіркі уроки!..

По дібровах, плавнях і степах

У далекі і недавні роки

Трупним духом світ оцей пропах…

Мамо, мамо! Встань над берегами.

Ти — мій голос і душа жива…

Шарудить коріння під ногами,

Дніпр широкий кригу розбива.

18.02.1974