Горло х#184

Пересушеним асексуальним горлом,

таблеткою віагри застряглою між голосових звʼязок, хриплю, стогну в похоті,

кашляю голубою кровʼю, в серветку.

Алло! Алло! Поганий звʼязок!

Вас не чутно. Прощавайте!

Гудок. Гудок. Гудок.

Потяг. Свисток.

Голова.

Вологим, сексуальним гирлом вулкану,

вибухом чорної магми. Чорної магії!

Мама! Дивись я лечу.

Лікуюсь. Концентрую пустоту в зазначених місцях, пускаю по венах погуляти, і повернутись в домік.

Я в доміку, не заходь.

А вона пручається, вибиває із тіла душу,

між ділом, як бармен міксує біль, втому і бажанням знайти вічне кохання.

Не кохай мене. Я чорний колір.

Я смуток. Я замкнутий простір.

Агорафобія в горах. Ехо.

Я лезо. Злизує порізаним язиком, слиз та сльози.

Рози. Ненавиджу рози.

Всім розмахом своїх крил-лопаток, в вологому піску.

Всім неритмічним стуком прокуреного серця, кричу на тебе, за то що кохаєш…

Я ж вакуум, я ж задихаюсь, я ж судорога, я ж і є та остання дорога на брудному столі.

Кров з носа. Смаком металу, срібла, солі.

Ходи! Ходи! Відходь! Відходь!

Я так не витримаю. Я так не можу.

Я більше не можу. Не можу. Можу.

Вбийте. Мені. В голову.

Свої думки.

Прості.

Прости.