Гостина

Добросте шляху — ти ж додому,

повняться спіллю відра в криниці,

солодко буде у погостівці.

Виросте стіл, як чотири осичини.

Стіни обступлять, цибулею ввінчані,

Матінко наша, при вічній турботності,

нащо викруглюєш яблуко в крашанку —

скачуть сороки по чистому обрусі,

щедрість твою вихваляють — не вихвалять…

Ти підцинобрюєш крила їм щіткою.

Тихосте лугу, де сутінь розбризкана,

стріли назустріч летять нам оперені, —

хто їх верта із дитинства далекого?

Котиться колесо збільшене — з пагорба,

шлях нам підстругує поза калиною.

Зійдемо й ми по траві на узбочину:

білі корови срібло розточують.

Все оце наше — по хмари розхильчасті,

все на осоння спрямоване поглядом;

там твоїм іменем простір наречено

і аж за обрій поглядом зміряно.

Матінко наша, мохом замощуєш

наші шляхи, патериці просушені,

в кухлях за ніч нам джерела вирощуєш:

спрага пекуча завжди по відвідинах.

***