Готел

Кажуть, колись її боялись усі дзеркала —

бо в її очах був порядок без серця.

Та все змінилось, коли в дім прийшла Рапунцель.

Тепер у тих очах — не холод, а ранкове світло.

Барбі Готел стала добрішою.

Вона навчилась зупинятись,

дивитись, як дощ співає по шибці,

і як Рапунцель у фарбах шукає небо.

Її руки вже не лише прибирають —

вони плетуть коси, печуть хліб,

поправляють ковдру і малюють посмішки.

Дім ожив. Він більше не боявся кроків і сміху.

Одного дня вони разом вийшли за поріг,

а там — поле, що пахло свободою.

І Готел сказала:

«Ми більше не будемо замикатись.

Наш дім — це ми. І він без стін.»

Рапунцель сміялась,

а вітер підхопив її косу,

наче знамено нової епохи:

де любов важливіша за контроль,

а ніжність сильніша за страх.

І відтоді люди казали:

«Барбі Готел не змінилась — вона розцвіла.»

Бо добра людина — не та, що ніколи не сердиться,

а та, що навчилась любити після страху.