Гра

Нова гра.

Люди ті ж самі.

Всі сідають, щоб почати нове коло божевілля

начебто випадковість,

але кожен відчуває, як під шкірою вирує напруга,

мов перед негодою.

Стіл світиться різким відблиском,

і карти розходяться в повітрі,

як іскри від кресала:

в кожній — обіцянка ризику,

в кожній — тінь того,

що ми воліли б не озвучувати.

Хтось поправляє рукав,

хтось стримує тремтіння пальців —

усе як завжди,

але сьогодні в повітрі надто багато жару,

щоб це було просто грою.

Погляди стикаються,

і цей зітк — майже удар.

Гравці сидять рівно,

ніби кожен готовий вкатнути в ту мить,

коли світ звузиться до одного рішення,

одного жесту,

однієї змоги перемогти не суперника —

а власне вагання.

Масть чірви вибиває свій ритм у моїй руці,

наче серце, що забуло, як бути стриманим.

Ці карти ніколи не брешуть:

вони завжди пахнуть кров’ю почуттів,

ще теплою від вчорашніх поразок.

Я обводжу пальцем по краю —

і в ту ж мить відчуваю,

як у грудях спалахує щось давнє —

не любов, не спогад,

а чистий азарт, гострий, як кромка ножа.

Карта ковзає між пальцями,

повітря стискається,

і я знаю: наступний хід може зруйнувати все,

або дати полум’я,

що розпалює нас зсередини.

Стіл стискається навколо нас,

ніби арена.

Кожен жест — виклик,

кожне мовчання — удар у відповідь.

Гра перетворюється на поєдинок характерів,

де кожен із нас тримає зброю,

замасковану під посмішку

і випадковий кидок карти.

Я вдихаю глибше —

і роблю хід,

повільний, різкий,

як постріл у темряву.

Хтось різко підводить погляд,

бо відчув: зараз щось зрушиться,

щось упаде,

щось вигорить так,

що вже не складеш назад у колоду.

І ось —

момент, коли тремтіння змінюється рішучістю.

Повітря стає гарячим,

як перед тим, як вигоряє останній сумнів.

Викинувши останню чірву із руки,

я вигукнула, що у мене більше немає любові.

Гостро, безстерпно щиро —

так, ніби вирвала з себе уламок,

який надто довго пік.

Цей крик не був капітуляцією.

Він був ударом,

останнім козирем,

який перевертає поле битви.

І це не був відступ,

а радше кидок угору —

коли кидаєш вагу,

яку не несеш далі.

Тиша впала.

Але під нею горів

чистий, різкий спокій,

той, що приходить після бою,

коли розумієш:

у тебе залишилися руки,

голос,

і право на наступний хід.

Я зсуваю колоду ближче.

І вже не вагаюся —

бо ця гра давно стала

не про перемогу.

Вона триває.

І тепер повністю належить мені