“Громадяться віки і на свідомість тиснуть”

Громадяться віки і на свідомість тиснуть,

мов набуха гора під власним тягарем…

І палиться життя життєво-смертним киснем,

і ріжуться шибки повітряним шклярем.

І міняться вони: зчорнілі на блакитні…

то миються жовтком, то золотим вогнем…

Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір

і на життя ціна все пада з кожнем днем?

Де не копнеш — там кров,

де не ступнеш — там мука,

видмухують вітри з усіх ґрунтів кістки…

Розірвані часи, розрубані сполуки,

І сіються з хрестів зіржавілі гвіздки…

І погляд, мов іржа, чорноземлю з’їдає…

Земличенько моя, гудеш ти, наче жерсть.

Волоссям заросли усі наші Дунаї,

і простір смертним сном затруєний увесь.

Дух розпаду й біди поморщив нам легені,

що й Бога не гукнуть, і волі не ввідхнуть…

Повітря ріже шкляр — вийма шибки зелені,

щоб вставити у вікна осінню каламуть.

***