гроза у Львові

Цілком можливо, що я вже доволі вас втомив

Своїми розповідями про козаків з їх джурами,

Але ж ми саме такі: пройдисвіти з балагурами,

в шлюбах з магурами - все то ми!

З прискіпливістю колупання в ранах як у Святого Томи

Наші гуртки скупчились під затишними абажурами -

Гроза у Львові. Вже не блискає, тільки здалека гримить,

Триває дощова повінь у місті зажуреному

Стікають краплі невидимими кракелюрами

На вид гладких поверхонь світу. І кожна з них нить,

Що виведе нас з лабіринту, який гуде вуликом.

Час потайки свій суд вершить:

Ми не помічаємо зморшок, все ті ж вулиці,

Якими люд вроздріб в нікуди спішить!

Кому життя перепало синекурою

І за ним немає нездоланих вершин?

Ще вдостач кави і курива,

Довкола гомінкий цвіркіт пташин!

В нашому курені

Жарівка смолоскипом мерехтить.

І сліду немає від куряви

Минулих спекотних днів з їх тортурами

жаром! Хіба ще кипить і коптить

Десь у нутрощах нас самих, та збурення

Поволі стихає шар за шаром… сповідайтесь і причастя прийміть:

Вино з проскурами,

Перечитайте аркуш з минулим і перегорніть.

Неузгодженими партитурами

Довкола голосять струнні, клавішні і мідь.

Немов взялись знову грати цап, віслюк, мавпа та ведмідь..

Хрестовими походами чи туристичними турами

Нас носитиме світом - в житті ж (десь собі відміть)

за все платиш натурою…

Інколи це весело, та частіш болить.

Тож в дорогу з собою візьміть

Багато терпіння, а трохи і дурощів.

Поволі паркани стають мурами -

Тепер тільки з однієї сторони штормить.

Скинули крила і обросли шкурами,

Жодних звісток, і щось воскресає та тільки на мить,

У сіре багно власних думок ми з головою занурені

А найпалкіша думка з розпачем бринить:

«Якими крихкими виявились всі наші мрії!»

І все одно чомусь нам запекло кортить

Кинутись за бурею вслід, що віддаляється і маліє,

Бо там в нас вселилось відчуття, що ми вмієм,

Авжеж, вмієм, літати!

А зараз воно зникає, ледь тліє,

ми важчаємо, ніби борсаємось у в’язкій олії –

Втрачаючи сили. Приречені до страти!

Виходять з ладу внутрішні запобіжники і термостати;

Нам ніби обрізали крила, яких ми ніколи не мали. Шаліє

Душа, скаженіє від такої жорстокої кари!

Хтось пропонує: Залишмо тут надію

До більш слушних місця і дати.

Але ні, ми не згодні чекати! Дієм!! Дієм!

Найстрашніше ж бо прожити життя безкрилим ікаром.