Гроза в горах

І тиша. І гори. І небо, й ріка,

Що зорі шліфує в собі об каміння.

В незрушнім повітрі сторожкість така,

Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець —

І глипнуло око, що з обрію стежить.

Провалля зітхнуло, як в темряві мрець,

Котрому воскреснути зараз належить.

Зненацька ножі полум’яні з–за хмар

Відрізали землю від неба нещадно.

Незриме кресало черкнуло: удар! —

І реготом простір озвався всевладно.

Над темними скелями тінь від руки.

Відбились берізки в захмарній зіниці.

І я поринаю в біблійні віки,

Що котять Іллю в грозовій колісниці.

В рудому волоссі іскриться, гримить,

А голос гойдає небесні відроги.

Завісу відгорнуто тільки на мить —

Там інші світи, потойбічні дороги…

Ударте, копита, в висотах крутих —

Вам вірять, вас ждуть у моєму народі.

А я пожалію безкрилих — отих,

Що бачать живе лиш у власнім городі.

Рушайте, булані, і сотнею рал

Заорюйте шлях, де тюпачили ниці.

Можливо, це знає лиш дикий марал:

Є вирок у тій грозовій колісниці.

07.02.1986, Сибір