Груші у власному соку

В кімнаті на виріст де креденс музей історії,

А фланги шухляд дзеленчать нержавійкою та алюмінієм

Весь периметр обставлений меблями, як стіни Трої,

Армією, списи якої, важливіші за написане Вергілієм.

Озирнися довкола. Від вишитих рушників,

До старих фотографій, підлоги дощатої, й далі

Від вікна, що оберігає від холоду, бурі й дощів,

Зустрінеш над ліжком заступників горизонталі.

Можливо, ти перший хто тикав би пальцем у дім

Де ховається Публій, щоб кинути вслід: Парфеній!

Вже точно, що краще війна і запеклий бій,

Аніж поетичний, нехай і новаторський геній…

Тут стоять дерев'яні підсвічники на столі,

І свічки запалюють не щоб освітити кімнату, —

Як пам'ять,

І щоб роздивитися бога в тремкому вогні,

І молити його, щоб позбавив страху надалі.

Війна не жаліє речей, їх розриває снаряд

Із середини, нутрощі вириваючи пухом на зовні,

Чи кров'ю в якій захлинається воїн-солдат,

Пригадавши свій дім і відправивши смерть додому.

Він ходить і никає поглядом зверху-униз,

Шукає у власнім соку консервовані груші,

І бачить, що — мертвий. І кроком назад — "повернись",

І кроком назад до дверей: "мам, я повернувся!".

18.11.2021