Гуцульський малюнок

День наваливсь:

під тиском світла

повигинались вікна.

День пхавсь

у колибу,

День натискав з усіх боків.

І вже на сонячних канатах

Балансували в світ смереки.

Кинув я руки

на Карпати

і обіперся,

І хилитнулася земля замерзла, —

Обсунулась, мов спогад, враз

Говерла.

А праліс виставив у світ

пенькові жерла.

І день дзвенить, як дзвін при шиї вівці,

Та довготканий виповза потік,

Показуючи сонцю роздвоєний язик…

Сухий гуцул

примружив пильне око

І продивляє аж за пруг землі.

Він бачить все,

Він все руками чує:

І кедра міць, і топірця вагу,

І зойк смерек,

Котрі летять у звори,

хапаючи востаннє

Зеленим ротом

шматки повітря.

Він бачить все…

У нього очі — гавані.

Я запливаю в них, як чорна тріска,

як шматок кори

обдертої смереки.

День тисне, день іде, але проходить мимо.

Лиш капле світло з вус

Та ниткою потік снується через око,

Як через вушко голки…

Стоїть гуцул і все руками чує.

***