Хіміотерапія

Я лікую серце, наче рану,

Повільно, боляче, мов крізь вогонь.

Мені казали: “Час загоїть”, — рано,

Бо біль лишився, тихий і глибокий, як закон.

Я проходжу власну хіміотерапію —

Не тіла, а душі, що втомилась терпіти.

Вбиваю в собі ілюзію і ностальгію,

Щоб знову навчитися просто жити.

Випадають мрії, як волосся з пам’яті,

Залишаючи мене оголеною, без прикрас.

Я вчуся не вірити кожній обіцянці,

І берегти себе — хоч раз.

Мене нудить від слів без діла,

Від “може”, “потім”, “якось”, “колись”.

Я більше не хочу любові, що б’є по крилах,

І називається “тримайся, ще трохи, тримайсь”.

Це лікування не легке — я знаю,

І часом здається: легше здатись і впасти.

Але я вперше себе обираю,

Навіть якщо це означає — не бігти за щастям.

Бо десь попереду — не буря, а тиша,

Не страх, а спокій, не біль, а тепло.

І я виживу. Я стану сильніша.

Бо серце моє — ще живе, не згоріло.