Хінчешть

Я — дитя твоїх вулиць, Хінчешть,

Де асфальт ще пам’ятає босі сліди.

Ти навчив мене сміятись крізь втечі,

І любити, навіть коли йдуть світи.

Я бачила, як тебе фарбували знову,

Як стіни скидали старий свій пил.

Ти мовчав, коли мову ламали словом,

Та вистояв — бо мав свій стиль.

Ти мені, як батько, строгий і ніжний,

Як мати — що плаче і все простить.

Твої дощі мені стали піснею,

Твої вітри — мій невидимий щит.

Я вертаюсь подумки на перехрестя,

Де гойдалка — мов мрія мала.

І шепочу тобі: “Ти не старієш, Хінчешть,

Ти просто міняєш шкіру й крила.”