Хмельницький і пани

Стали колись Хмельницького

Ляхи підмовляти,

Щоби нашу Україну

З Польщею з’єднати.

А Хмельницький їм говорить:

«Сядьте, добрі люди!

Послухайте мої байки,

Чи правдива буде?..

Ото був собі господар,

Мав їдного сина,

І любив він його щиро —

Сказано, дитина…

Любив його, як дитину,

Годив, як паняті;

Але в того чоловіка

Був і вуж при хаті.

І, бувало, як дитина

За обід сідає,

В тую пору із-під печі

І вуж вилізає…

І що дитя йому кине,

Що само упаде,

Вуж полізе позбирає,

Вуж і тому радий!..

Але раз дитя почало

Із вужем дрочитись,

Дрочилося-дрочилося,

Далі стало битись.

Вуж до піни розізлився,

Укусив дитину;

Аж надходить і господар

В ту лиху годину…

Як ударив по вужеві,

То хвіст і остався,

А вуж, живий, та безхвостий,

У нору сховався…

Нема в хаті вже дитини,

І вужа не стало;

А тим часом господарство,

Як вода, спливало.

В рік ісплила вся маєтність,

Всі його пожитки,

Ба вже й на нім не осталось

Ні рубця, ні нитки.

Іде, бідний, до ворожки;

Світить вона свічі,

Посиділа-погадала,

Каже: «Чоловіче!

Мав-ись,— каже,— чоловіче,—

Ти вужа хатнього!

Все багатство, вся маєтность —

Все було від нього.

А як ти з ним посварився,

А може, й побився,

То ото ж ти через теє

Усього лишився!..»

Повертається господар

До своєї хати,

Прислонився коло печі

Та й став вужа звати…

Вилізає вуж безхвостий

Та й став говорити:

«Ні вже,— каже,— чоловіче,

Разом нам не жити!

Скілько ти на мене глянеш —

Зараз пригадаєш,

Що довіку через мене

Ти сина не маєш!

Скілько я на тебе гляну,

Зараз пригадаю,

Що довіку через тебе

Я хвоста не маю.

Буду тобі, чоловіче,

Все добро робити,

Але разом із тобою

Я не буду жити!..»

Отак воно, добрі люди!

Польща — то дитина,

Король польський — то господар,

А вуж — Україна!..»