Хоч привід для надій

Довірливо, розчулено, відкрито

цвіте чебрець і розриває зір.

Листок в губах, затиснутий, мов бритва,

застерігає: літові не вір…

Мов паузи у погляді — берези —

розколюють суцільнолитий ліс,

і в товщ зелену промінь гостролезий

застряв осколком, битим скельцем вріс…

Спадає шелестом згори зелена повінь,

і осіда на могилках чебрець…

Безглузде все, уся світобудова,

в якій стає нищителем творець.

І не питаю про доцільність чину,

лише дивуюсь з надміру створінь,

які миттєво й непомітно гинуть,

готові, як завжди, до воскресінь.

Збирає зір довкола тільки смуток;

бо йде прощання з світом кожну мить,

і неугавний світлий подзвін чути —

зелене листя бронзово дзвенить.

У схованках для сумнівів знаходжу

тебе, мов шкаралупку у гнізді,

і шепочу: — Зостав для мене, Боже!

Хоч знак якийсь, хоч привід для надій…

***