Холод, що не витримав тепла

В її руках — холодний пістолет,

Мов тінь усіх образ і всіх падінь.

Вона мовчала стільки довгих літ,

Що тиша вже вросла у кожну тінь.

Вона себе стирала день за днем,

Ховала душу в голоді й мовчанні.

Хотіла стати пилом між людей,

Щоб не лишатись вічно у чеканні.

І кожен шрам — не рана, а печать,

Що світ жорстокий навіть до найкращих.

Тому вона навчилась не прощать,

Хоч серце все одно лишалось справжнім.

Та хтось прийшов із лагідним теплом,

Без зайвих слів, без фальші і без зброї.

І крига, що жила у ній роками,

Розтанула під дотиком долоні.

І найстрашніше — навіть не любов,

Не біль, не страх, не зламані надії.

А те, як після кількох теплих слів

Ти сам віддаси зброю тому, хто зігріє.