Холодна тиша вечорова

Виснажується день,

забарвлюється тиша,

крізь глицю швидко дише —

колише павука

в розірваній мережці,

і полум’я зника

в зотлілій головешці.

Взялося холодком

скуйовджене волосся,

відлуння обідком

скотилось в безголосся.

На ширину очей

слух розгортавсь крилато,

і страх з глухим мечем

в кущах ставав на чати.

Втопивши ноги в мох,

затамувавши подих,

я виникав, як бог,

що сам собі на подив

цю тишу сотворив,

а в ній — усе це суще,

та й задививсь згори

на світ скороминущий.

***