Хомут

Возив мужик на ярмарок

Жидів цілу фуру…

Назад йому довелося

Везти одну Суру…

Як на збитки мужикові

Сура уродлива!..

Молоденька і тлустенька,

Сама чорнобрива…

Підсів мужик до жидівки,

Жарти починає.

А жидівка, псяча віра,

Чортом поглядяє.

Відсувається небога…

Нічого діяти!..

“Почекай же, псяча віро,

Сама мусиш дати!..”

Їде собі помаленьку:

Чорний ліс синіє!..

Ще далеко до коршомки,

А вже вечоріє…

Смерклось добре, кругом темно,

Середина лісу:

“Да куди я, — мужик каже, —

Поїду у біса!..”

Звернув набік, з воза злазить,

Коня випрягає…

“Що то? герсти… ночувати?..” —

Жидівка питає.

Як згадала Сура вовка,

Живцем помирає.

А мужик собі байдуже —

Коня випрягає…

Випрягає, вклав до воза,

Сам лягає спати…

Положився й починає

Суруню лякати…

Кинув хомут за корчами,

За лици тримає…

Що потягне — шелесь-шелесь!

Сура помирає…

Далі каже: “Чоловічку,

Голубе мій, брате!

Візьми мене, чоловічку,

Коло себе спати!..”

“Та що вже, — мужик каже, —

Робити з тобою!..

Забирай свої манатки,

Лягай ізо мною…”

Лягла Сура коло нього…

Стало ніби тихо!..

Далі знов межи корчами

Шелепає лихо!..

Аж під свиту мужикові

Сура підлізає…

Мужикові того й треба —

І сам накриває…

Кинув лици, обняв Суру,

Мацає увсюди!..

Стали в Сури помаленьку

Підійматись груди!..

Обнімає мужик Суру…

А Сура цілує…

Спустив руку до спідниці —

Сура як не чує…

Піднімає помаленьку

Спідниці в небоги…

А небога — ані слова —

Розкладає ноги…

Крешить мужик жидівочку,

Справи дотирає…

А жидівка щораз лучче

Йому випинає…

Накрешився, не злізає…

Так і спочиває…

Його Сура і руками,

Й ногами тримає…

Лежить мужик, не злізає…

М’яко спочвати…

Відпочив, як на перині,

Та й почав казати:

“Ти думаєш, що ми справді

Тут межи вовками?..

То мій хомут так шелестів

Помежи корчами!..”

“То хомут був?.. Ох які ви

Розумнії люди!..

Ану, ну, нехай, Іванцю,

Іще хомут буде!..”