«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти»

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш мов руїна, листом вкрита, —

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, — як нам з тобою, —

А прийде час розсипатись руїні, —

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?