“Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне”

Хтось жорстокий, невидимий ребра

розгорне

І намацає серце, і душу мою

Непоквапно штовхає у полум’я чорне,

І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь любити

Кожну квітку у полі і кожне стебло.

Ніби заново треба творити, ліпити

Все в самому собі —

Бо мене не було.

Ніби де народитись — залежить від мене:

Чи отут, чи пірнути в століття старі.

Ніби ковані сосни і різьблені клени —

Це було вже колись на далекій зорі.

І усе, що зумів я в світах перейняти,

По-земному буденне й на диво просте:

Не мудріша зоря від живого зерняти,

Бо усе від одного коріння росте.

Бо немає в матерії іншого вміння —

Є лиш форм та можливостей зоряна гра.

Сенс у тому лише, щоб пізнати коріння.

А пізнав, то уже й помирати пора.