“Хуга виходить за межі неба”

Хуга виходить за межі неба,

ніби виходить із себе.

Білі колони крушить і запорошує зір.

Тягнуть ґринджоли діти прямо

на хатній гребінь,

аби, спустившись донизу, розлінувати папір…

В білому торохтінні голоси їхні тонуть,

наче вогні свічані — сніг ув очах мерехтить.

І, снігом доточений, звівся дід Яким,

мов колона,

сам у собі височіє і у думках височить.

Він стереже городи зірко від гайвороння,

в нього в руці торохкало, померки — в голові,

а у старій кишені вижовкла похоронна

свідчить, що дід пережив двічі

свій власний вік…

— Киш, проклятюще зілля,

а бодай би ти видохло,

де ви на мою голову, розпроклятющі,

взялись?..—

Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,

з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз…

Не-роз-ліно-вана грядка, наче чиста сторінка,

звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…

— Що ви, діду, робите?

Краще візьміть ковіньку…

— Чи не пішов би ти к бісу!

Бачиш, як сніг стережу…

Тільки заплющу очі — так і летять додолу:

чорні, як смоль… залізні…

не приведи господь…

Іч, розкричалися, кляті, — не відійти від дому…

Ну, в случаї чого, буду гукати народ…

***